Відмінності між версіями «3. Міжнародні відносини»

Версія за 13:38, 24 січня 2011

Міжнародні відносини як сфера людського співіснування охоплюють політичні, економічні, правові, дипломатичні, соціально-психологічні, культурні, науково-технічні, торгові, військові та інші зв'язки і взаємовідносини між державами, народами, соціальними групами й організаціями, які діють на міжнародній арені. Через наявність такої великої кількості суб'єктів та важливість їх взаємовідносин виникає необхідність прогнозування цієї сфери з метою визначення тенденцій їх розвитку та впливу на кожного суб'єкта.

Останнім часом міжнародні відносини як науковий напрям стають дедалі чутливішими до майбутнього. В межах цього напряму починають розроблятись уточнені уявлення про світ, що відкриває шлях до нових ідей, дає змогу відійти від спрощеного уявлення про майбутнє як просте продовжене в часі сьогодення. Враховуючи максимальну, порівняно з іншими об'єктами соціального прогнозування, невизначеність багатьох складових у міжнародних справах, у разі прогнозування міжнародних відносин вимагається підвищена увага до основних факторів зовнішньополітичних дій та умов, що їх детермінують.

Значну роль у формуванні сучасних уявлень про характер міжнародних ситуацій та процесів відіграють прикладні проекти. Мається на увазі, що дедалі більше дослідників міжнародних відносин, починаючи з 60-70-х років, впроваджують у дослідницьку практику прийоми та засоби, запозичені із суспільних і точних дисциплін, що зводяться до збирання аналітичної інформації, кількісних методів її оброблення та підготовки аналітичних висновків у формі прогнозних припущень. Отже, можна запропонувати такий варіант класифікації сучасних аналітичних засобів, що застосовуються в прикладних дослідженнях міжнародних відносин: 1) базові аналітичні методики (контент-аналіз, івент-аналіз, когнітивне картирування); 2) комплексне аналітичне моделювання (емпіричне, нормативне, динамічне) міжнародних ситуацій та процесів.

На особливу увагу заслуговує метод моделювання, що останнім часом став одним з основних у прикладних дослідженнях міжнародних відносин. Нагадаємо, що моделювання є засобом вивчення об'єкта дослідження шляхом створення формально тотожного йому образу (моделі), який відображає певні його властивості. Методологічною основою є системний підхід, який дає можливість впорядкувати хід думок дослідника, допомагає врахувати та виявити найбільшу кількість різноманітних факторів, зв'язків, побачити нові перспективи та зекономити час. Із враху-ванням багатосторонності можна сформулювати три основні принципи моделювання:

1) принцип об'єктивної відповідності моделі оригіналу. Побудова моделі не довільна, вона обумовлена об'єктивною структурою самого об'єкта, що моделюється, та існує незалежно від суб'єкта, який моделює;

2) принцип екстраполяційності модельної інформації. Полягає в тому, що після побудови моделі та її дослідження отримана інформація екстраполюється на сам оригінал;

3) принцип верифікації моделі. Передбачає можливість зіставлення отриманої моделі інформації з різними реальними властивостями реально існуючої системи. Чим складнішою є модель, тим важчою буде її перевірка.

У процесі моделювання в сфері міжнародних відносин дослідник вирішує два типи завдань:

1. оціночні (виявляється специфіка об'єкта моделювання — політичні ситуації, політичні процеси — і рівень інформаційної забезпеченості дослідження);

1. операційні (виявляються характер і форми моделі, які залежать від ступеня схожості з об'єктом моделювання (основні ознаки або узагальнюються, або максимально конкретизуються). Здебільшого виділяють такі основні етапи моделювання:

1) попередня орієнтація та аналіз системи, формулювання основних припущень та гіпотез, розроблення попередніх сценаріїв і нормативних установок;

2) формалізація гіпотез (умовно це можна назвати перекладом з математичної мови на вербальну);

3) відбір і формалізація необхідної інформації;

4) дослідження моделі (перевірка її чутливості, адекватності, стійкості результатів);

5) побудова альтернативних сценаріїв та експерименти з моделлю;

6) якісний аналіз та інтерпретація результатів моделювання.

Останнім часом вчені-міжнародники дедалі частіше звертаються до математичних методів при здійсненні політичних досліджень, що дає їм змогу розширити традиційні методи якісного аналізу і тим самим підвищити точність прогнозних оцінок. Використання кількісних методів виправдане в практиці досліджень міжнародних ситуацій та процесів, оскільки вони, по-перше, дають можливість виокремити раніше непомічені взаємозв'язки між суб'єктами міжнародних відносин; по-друге, виключно важливі при виявленні прихованих ресурсів та можливостей взаємодії на міжнародній арені; по-третє, необхідні для уточнення альтернатив можливих сценаріїв розвитку умов та способів дії. Проте існують і певні труднощі: часто доводиться враховувати багато суб'єктивних моментів, об'єктів, що не піддаються розчленуванню; іноді буває складно здійснити формалізацію або недостатньою є кількість інформації.

До найпоширеніших математичних засобів, що застосовуються у сфері прикладного аналізу міжнародних відносин, належать факторний та кластерний аналізи.

Факторний аналіз застосовується за наявності причин для обмеження кількості змінних. Основна ідея методу полягає в тому, що змінні, щільно скорельовані між собою, вказують на одну й ту ж са-му причину. Використовуючи факторний аналіз, можна згрупувати твердження, навівши їх у стислішому вигляді. Тут трапляються випадки, коли з-поміж багатопараметричних об'єктів спостереження потрібно вилучити частину параметрів або замінити меншою кількість певних функцій так, щоб це не позначилося на повноті інформації. Вирішення такого завдання має сенс у межах певної моделі, найбільше наближеної до багатьох реальних ситуацій. Прикладом є модель факторного аналізу. Поняття "факторний аналіз" не слід змішувати (що часто трапляється) з широким поняттям аналізу причинно-наслідкових зв'язків, коли вивчається вплив різних факторів (їх поєднань, комбінацій) на результативну ознаку. Сутність методу факторного аналізу полягає у вилученні опису множини характеристик, що вивчається, і заміні його меншою кількістю інфор-маційно ємніших змінних. Останні виконують роль своєрідних функцій вихідних ознак.

Вивчення спеціальної літератури вітчизняних і зарубіжних вчених дає підстави стверджувати, що статистична природа факторного аналізу має такі методичні властивості:

1. метод спирається переважно на спостереження над природним варіюванням змінних;

1. досліджувана сукупність не вибирається довільно, отже, метод дає змогу виявляти основні фактори;

1. факторний аналіз не потребує попередніх гіпотез, навпаки, він сам може служити методом висунення гіпотез, а також виступати критерієм гіпотез, що базуються наданих, одержаних іншими методами;

1. факторний аналіз не вимагає апріорних здогадок (залежними чи незалежними є змінні), він не гіпертрофує причинні зв'язки і вирішує питання про їх ступінь у процесі подальших досліджень.

Кластерный аналіз застосовується для розподілу багатьох об'єктів на задану або невідому кількість класів на основі певного математичного критерію якості класифікації. Cluster (англ. — пучок) — скупчення, група елементів, що характеризуються спільною якістю, властивістю. Критерій якості кластеризації відображає такі неформальні вимоги:

1. у групі об'єкти повинні бути щільно пов'язані між собою;

1. об'єкти різних груп мають бути далекими один від одного;

1. за будь-яких рівних умов розподіл об'єктів на групи повинен бути рівномірним.

Сутність кластерного аналізу зводиться до групування (кластеризації) сукупності з різноманітними ознаками з метою одержання однорідних груп-кластерів. Перевага цього аналізу полягає в тому, що його математичний апарат дає змогу знайти і виділити реально існуюче в ознаковому просторі нагромадження об'єктів (точок) на підставі одночасного групування за великою кількістю ознак. Більше того, метод дає можливість виявити й описати структурні закономірності, забезпечивши формування однорідних класів об'єктів.

Основою формування ознакових просторів кластер-аналізу є вибір змінних. Цей важливий етап здійснюється у дві стадії. В основу першої з них покладено формування первинної гіпотези про набір ознак, які впливають на досліджуване явище; в основу другої — уточнення гіпотези за результатами фахових консультацій (опитувань) спеціалістів. Завершеною стадією вважається постановка завдання за умови її узгодженості з вимогами математичного апарату і можливостями обчислювальної техніки.

Отже, математичні підходи в аналізі міжнародних відносин використовуються для вирішення тактичних (локальних) питань і для аналізу стратегічних (глобальних) проблем. Математика тут виступає корисним інструментом для побудови моделей міжнародних відносин різного рівня складності. Як правило, такі моделі застосовуються не для отримання числових результатів, а для визначення наявності відповідей якоїсь властивості, наприклад стійкості, усталеності певної політичної ситуації

Глобальне моделювання пройшло значний шлях і є одним з основних напрямів прикладних системних досліджень, важливим інструментом пізнання. Визначною особливістю глобального моделювання, що надає йому особливої актуальності, є необхідність системного синтезу глобальних процесів в усій їх складності та взаємопов'яза-ності, багатоманітності та наявності суперечностей. При побудові глобальних моделей враховуються соціальні, політичні, культурні, екологічні та інші фактори. Такий підхід сприяє виявленню і передбаченню можливих тенденцій подальшого розвитку.

Всесвітньовідомі вчені С Хантінггон, Г. Кіссінджер і 3. Бжезінсь-кий спробували викласти свої глобальні моделі взаємовідносин держав, у яких врахували майже всі зазначені вище фактори. Особливістю цих моделей є те, що вони дійсно мають певний вплив на політику США, тобто не залишились ідеєю на папері.

Значний інтерес становлять праці Хантінгтона Самюеля Філіпса — знаного американського політолога, директора Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету, автора шести книг, серед яких: "Політичний лад в суспільствах, що змінюються" (1968), "Американська політика: майбутня дисгармонія" (1981), "Третя хвиля: демократизація наприкінці XX століття" (1991), "Зіткнення цивілізацій і перетворення світового порядку" (1996) та великої кількості статей і доповідей.

В останній своїй книзі Хантінгтон спробував визначити та обґрунтувати головний рушійний конфлікт майбутньої світової політики та стан, в якому, на його думку, опиняться Захід і Америка в нових умовах. Використовуючи цивілізаційний підхід, автор виходить з того, що в сучасну епоху світова політика вступає у нову фазу. "Дер-жави-нації залишаться найбільш могутніми діючими особами в міжнародних відносинах, але найважливіші конфлікти в глобальній політиці відбуватимуться між націями та групами країн різних цивілізацій". Формування та структурування міжнародних відносин перестає бути справою виключно західного світу. На сьогодні не-західні цивілізації стають також активними акторами на світовій арені.

Відповідно Хантінгтон робить припущення, що фундаментальним джерелом конфлікту в цьому новому світі буде не ідеологія чи економіка, а передусім суперечності у сфері культури: головні конфлікти в глобальній політиці відбуватимуться між націями і групами країн різних цивілізацій, що сповідують різну релігію, різні цінності. Хантінгтон пропонує свою номенклатуру головних цивілізацій сучасності: західна, конфуціанська, японська, ісламська, хінді, слов'яно-православна, латиноамериканська (умовно додається африканська). Цивілізація, на думку автора, — це передусім культурна цілісність та спільність, причому спільність вищого мега-етнічного типу; широке угруповання людей за культурними ознаками та культурною ідентичністю, ширшим за яке є лише саме людство з його відмінностями від інших живих істот.

Різні цивілізації від самого початку дотримуються різних філософських переконань, основних цінностей, соціальних зв'язків, звичаїв, світогляду в цілому. Ці культурні відмінності поглиблюються внаслідок відродження релігії в багатьох регіонах світу. Тому культури піддаються змінам і характер їх впливу на політику та економіку в певні періоди часу стає неоднаковим, але основні відмінності між цивілізаціями у сфері політичного та економічного розвитку мають своїм корінням відмінні одна від одної культури.

Серед причин через які відбуватиметься зіткнення цивілізацій, він називає такі:

1. цивілізації не схожі за своєю історією, мовою, культурою, традиціями і релігією; люди, які належать до різних цивілізацій, мають різні уявлення про взаємовідносини Бога і людини, громадя-нина і держави; неоднакові їх уявлення про права та обов'язки людей, про рівність і нерівність;

1. світ стає все тіснішим, розширяються контакти між народами, які належать до різних цивілізацій;

1. процеси економічної модернізації та соціальних змін розмивають в усьому світі звичні для людей локальні відносини. Водночас послаблюється роль національної держави як джерела ідентифікації людини;

1. загострене усвідомлення належності людей до різних цивілізацій, зумовлене роздвоєнням ролі Заходу. З одного боку, Захід перебуває в зеніті своєї могутності; з іншого (і, можливо, саме через це), незахідні цивілізації повертаються до своїх джерел;

1. цивілізаційні ознаки, які належать до сфери культури, не так легко поєднуються, як політичні та економічні. Міжцивілізаційний конфлікт може мати дві форми: мікрорівень — між сусідніми державами, які представляють різні цивілізації; між групами від різних цивілізацій або, як в Югославії і в СРСР, в межах однієї держави; макрорівень — між провідними державами світу.

Слід підкреслити, що, яким би чином не відбувався і не розвивався конфлікт цивілізацій, універсальна цивілізація ніколи не виникне, але можна сподіватися, що представники різних цивілізацій зможуть мирно співіснувати. У своїй праці Хантінгтон підкреслює, що його метою було не обґрунтування природи та генезису майбутніх конфліктів, а висунення гіпотези про те, на що буде схоже майбутнє.

Великим досягненням міжнародно-стратегічної думки після припинення "холодної війни" вважається відома праця Генрі Кіссінджера — колишнього держсекретаря США — "Дипломатія" (1994). Особливо цікаві перший та останній розділи книги, в яких розглянуто новий світовий порядок.

На думку Кіссінджера, міжнародна система XXI століття характеризуватиметься певними суперечностями. З одного боку, це фрагментація, з іншого — дедалі зростаюча глобалізація. Зрозуміло одне, вже не буде чогось, схожого на порядок, що існував за часів "холодної війни". На міжнародній арені наймогутнішими, на його думку, будуть Сполучені Штати Америки, Європа, Китай, Японія і Росія, а, можливо, також Індія та деякі держави середні за розміром. Проте в умовах нового світового порядку може спостерігатися і певне безладдя, яке спричинятимуть держави, що не мають історичних атрибутів "держав-націй".

Такі проблемні складові можна поділити на три групи:

1) колишні уламки дезінтегрованих імперій (складові Югославії або Радянського Союзу);

2) деякі постколоніальні держави, для яких реальністю є альтернатива: втрата територіальної цілісності або нескінченний громадянський конфлікт;

3) держави континентального типу, які не є державами-націями в європейському розумінні (Індія, Китай, певною мірою США і Росія).

Ця остання група, як вважає Кіссінджер, можливо, становить основу нового світового порядку. Автор дає таку характеристику цих можливих головних акторів: Сполучені Штати є наймогутнішою державою; Китай — потенційно великий носій могутності, має величезний висхідний потенціал; Росія, хоча і гігантська, проте дуже нестабільна; Європі не вистачає єдності; Японія надзвичайно багата, але досить квола країна.

Основною ідеєю нового світового порядку є підтримка глобального балансу сил. Така політика, на думку автора, повинна бути основною в зовнішній політиці США. Вона є методом і засобом всієї світової політики Америки на перспективу. Одним із інструментів такого балансу Кіссінджер вважає підтримку та заохочення економічних реформ. Але цього недостатньо. Найбільш корисним є створення структур на основі взаємодоповнення. Одні структури спираються на спільні політичні та економічні принципи за зразком міждержавних об'єднань західної півкулі. Інші структури функціонують, виходячи з принципів та інтересів безпеки, як це відбувається в регіонах Атлантики та Північно-Східної Азії.

Отже, Кіссінджер пропонує цілісну геостратегічну концепцію, яку можна визначити як концепцію постбіполярного глобального балансу сил.

Великий внесок у розроблення питань міжнародних відносин зробив Збігнєв Бжезінський (н. 1928) — американський державний та політичний діяч, доктор філософії Гарвардського університету. У 1962-1977 — керівник Дослідницького інституту міжнародних змін, був помічником президента Д. Картера з питань національної безпеки (1977-1981), після роботи в адміністрації президента — консультант Центру стратегічних міжнародних досліджень при Колумбійському університеті. З 1989 р. є професором американської зовнішньої політики Нітуської школи передових міжнародних досліджень університету Дж. Гопкінса. Член Ради з міжнародних відносин. Основні праці: "Тоталітарна диктатура і автократія" (1956, у співавторстві з К. Фрідріхом), "Безперервна чистка: політика за радянського тоталітаризму", "Радянський блок: єдність та суперечності" (1960), "Політична влада: США/СРСР" (1964, у співавторстві з С. Хантінгтоном), "Великий провал: народження та смерть комунізму в XX столітті" (1989), "Поза контролем" (1993), "Велика шахівниця" (1995).

На особливу увагу з точки зору моделювання та прогнозування розвитку міжнародних відносин заслуговує книга "Велика шахівниця", що була рекомендована самим автором як настанова у "стратегічному управлінні геополітичними процесами для тих, хто є виразником волі глобальної супердержави, прагнучи до встановлення у світі гегемонії нового типу".

Зрозуміло, що в даному випадку цією супердержавою є США, оскільки її вплив, на думку автора, підкріплюється складною системою союзів та коаліцій, що охоплюють весь світ. Таким чином вини-кає і відповідний міжнародний порядок, який несе на собі відбитки американської системи. Америка посідає домінуюче місце в чотирьох вирішальних позиціях світової влади: 1) воєнні можливості дуже великі; 2) в економіці вона залишається рушійною силою світового розвитку, незважаючи на конкуренцію з боку Німеччини та Японії; 3) в галузі технологій — абсолютне лідерство; 4) незважаючи на певну примітивність, американська культура є дуже привабливою, особливо для молоді.

Отже, для Америки вкрай важливо зберегти свої позиції та вільно реалізовувати свої політичні інтереси. Як зазначає сам автор, "кінцева мета американської політики повинна бути доброю та високою: створити дійсно готове до співробітництва світове співтовариство згідно з довгостроковими тенденціями та фундаментальними інтересами людства". При цьому для Америки життєво необхідним є те, щоб на політичній арені не з'явився суперник, здатний кинути їй виклик. Для Бжезінського цим суперником може стати та країна, яка володарюватиме в Євразії.

Таким чином, стає зрозумілим, чому Євразія стає тією самою шахівницею, на якій відбувається боротьба за світове володарювання. Що ж так цікавить Америку в Євразії? Тут проживає 75% світового населення, зосереджено більшість світового фізичного багатства. На Євразію припадає 60 % ВНП, значна частина світових енергетичних запасів. Той, хто контролює Євразію, автоматично отримує контроль над Африкою. Отже, в сукупності, євразійська міць перевершує американську. Але, на щастя для Америки, Євразія не єдина в політичному відношенні. Причина цього, насамперед, у великих географічних розмірах.

Проте, яким би значним не був вплив Сполучених Штатів, Євразія, що простягається від Лісабона до Владивостока, зберігає своє геополітичне значення, і саме від стану справ на цьому материку залежить політичне майбутнє Америки.

Отже, для реалізації своєї геостратегії в Євразії Сполучені Штати, на думку 3. Бжезінського, повинні зробити такі кроки:

1. виявити динамічні з геостратегічного погляду євразійські держави, які можуть впливати на міжнародний розподіл сил та розгадати зовнішньополітичні інтереси їхніх політичних еліт; вказати точно ті євразійські держави, які можуть внаслідок свого існування стати державами-каталізаторами для створення певної ситуації в регіоні;

сформулювати конкретну політику США для того, щоб впроваджувати та зберігати життєві інтереси, а також створити концепцію геостратегії, яка б встановила взаємозв'язок між конкретними політичними курсами США у глобальних масштабах.

Таким чином, євразійська геостратегія Сполучених Штатів передбачає цілеспрямоване керівництво державами-каталізаторами і при цьому враховує два основних інтереси Америки: збереження глобальної влади, а в далекій перспективі — її трансформацію на більш інституціалізоване співробітництво.

Варто зауважити, що, якою б далекоглядною не була геостратегія США (у варіанті Г. Кіссінджера або у варіанті 3. Бжезінського), обидва ці автори вважають, що американське володарювання — явище тимчасове, оскільки світовій політиці через певний час вже буде невластивою концентрація влади в руках однієї держави. Але, з їх точки зору, це станеться лише після того, як Америка виконає свою роль єдиної супердержави. Проте слід пам'ятати, що світ — це все ж таки не шахівниця з обмеженою кількістю фігур та їх можливостей. В нашому сучасному світі завжди знайдеться місце для непередбачу-ваних, форс-мажорних ситуацій, появу і наслідки яких іноді спрог-нозувати надто складно.